Поезія

Роздуми

320 Переглядів |

Історіє, незвідомі твої шляхи як і у Бога.
Нажаль, не взнаємо ніколи,
Як нам тепер би всім велось,
Якби не знищили монголи
Святую Київськую Русь.

Вина у тім князів котора, (міжусобиці)
Жадоба влади, помсти гнів.
Нікого слухати не хтіли
І дочекались чорних днів.

Залиті люттю княжі очі
Прогледіли той Божий гнів.
А він прийшов, не став чекати…
Розпачливо ридає мати
Над долею дочок, синів
Під посвист ханських нагаїв.

Не стало неньки України,
Роздерли тіло на шматки.
Як круки в поле помертвіле,
Злетілися сюди князьки.
Свої злодюги і чужії
Скоріш вхопить шматок хотіли,
Поки ще тепле мертве тіло
Ніким не займане було.

Усе їм мало, що й казати:
Й війна комусь буває мати –
Так повелось в усі часи.

Князі славетні, Володимир,
І Ярослав, і Мономах,
Чи того ви колись хотіли,
Щоб милу серцю Україну
Повергли в прах нащадки ваші?
Боже милий!
Водили ж ви свої полки за рідну землю,
Й вороги не сміли голови підняти.

А нині?!
Знов протистояння –
Невже, минулого волання
Нічому нас і не навчить?
Роки минають і століття,
А ті ж проблеми лихоліття
До нас вертають знов і знов
Нічому так і не навчились,
В словах всю справу потопили.
І жадібність безмежна їх
Погубить знову нас усіх.
Знов дочекаємось «монголів»
Й позбудемось святої волі.
Отямитись давно пора –
Ділами замінить слова
І не дивитись ні на кого
Обрати власную дорогу,
І нею до мети іти.

Історіє, незвідомі твої шляхи як і у Бога.
Того, що було б, нам не знать ніколи,
А те, що буде – нам творить.